“Кохання живе три роки”: секс, цинізм і правда про небо

Невеличка  книженція Фредеріка Бегбедера «Кохання живе три роки» скидається на пошматоване віником павутиння – хаос думок, філософських спроб, психологічних роздумів, банальщини, сексу під соусом з цинізму і вульгарності.

Марк Мароньє, головний герой книжки, богемний паризький тусовщик, рекламник, письменник і просто знуджений світом хлопака, розлучається з дружиною, в шлюбі з якою прожив рівно три роки. Від надлишку вільного часу його заносить і він безперервно думає про довговічність кохання. Перший рік – кохання, другий – ніжність, третій – нудьга. Любов, вважає Мароньє, закінчується тоді, коли чоловік починає казати «зараз я буду любити тебе, моя пташко» замість «я зараз трахну тебе грубо, хтива курво». Є тут частина правди – пристрасть не заміниш ніжністю, ніжність має свій вимір. Але й вульгарність аж ніяк не є тотожнітю пристрасті.

В Бегбедера всюди багато сексу. А в «Коханні...» все, що мало б бути коханням, зводиться тільки до сексу. Герой покидає свою дружину заради дівки, яку автор описує «прекрасним неземним божеством з обличчям ангела і тілом звабниці», мені вона більше нагадує популярну у всі часи зрадливу шльондру. І вся ця «історія забороненого кохання» з хепіендом, як на мене, всього лиш чергові недовговічні стосунки, де поняття «кохання» підмінено сексуальним потягом. Герой так і не навчився розрізняти тимчасову закоханість від справжніх щирих почуттів довіри й поваги.

З цієї історії я мало нового довідалася про кохання. Лише ще раз зрозуміла, що ми здатні в будь-якій ситуації знаходити виправдання своїй зрадливості. Хоча в багатьох Бегбедорових припущеннях й твердженнях є зерно правди, книжка досить посередня. Автор так сильно старається бути модним, сучасним, стильним, що перетворює свій текст із окремих ясних думок на брудний коктейль цинічної порнографії.

Проте я зовсім не шкодую за часом, витраченим на прочитання «Кохання живе три роки». Було в ній дві фрази, які мені дуже сподобалися: перша – про те, що кохання заперечують якраз ті, що його найбільше потребують, а друга – це щира правда про небо. Про небо, якого не існує в ритмі мегаполісів. Небо, якого нема в житті багатих людей, і яке є в житті тих, хто багатим стати не зможе. Небо, яке дає змогу почути запахи і кольори, і яке обов’язково треба впускати у калейдоскоп своїх днів.