День вікон

Крізь шибки моїх вікон завжди можна було побачити ЩОСЬ. Цікаве або ж натхненне, кумедне чи невеселе, сенсаційне й нудне, красиве й не дуже. За шибками вирувало й вирує життя: міське, містечове, провінційне, вуличне, незрозуміле, близьке. Звідти можна було зачерпнути новий вірш, новий поштовх, нову дурість і давній спогад.

Вікна маминої квартири виходили на цілих півсвіту: з одного боку перед очима простягалось сусідське подвір’я, тоді долина, тоді цятки-хати сусіднього села, тоді густий ліс. А ще – церква й дзвіниця. Саме в моєму вікні був найліпший ракурс для фотографування греко-католицького храму. З іншого боку квартири вікна виходили на будівлю «Просвіти», дитячий майданчик і бар. А ще – ряд високих старих ялин. І виднілись за тими шибками діти, квіти, пияки, монашки, хористи у вишиванках і дискотечні дівулі без спідниць.

Потім були вікна, з яких виднілася тролейбусна зупинка і якісь безрадісні спальні вогники львівських багатоповерхівок.

Потім з’явились вікна, з яких було видно грунтову вулицю, стару черешню й сусідські хати.

Тепер є вікна, що виходять з одного боку на старі сараї й широку вербу, з іншого – на шматок дороги, відділок міліціянтів, гидкий синій кіоск, старезні ялини й красивий древній костел. Той костел гарно підсвічуть ввечері. Синій гидотний кіоск розчиняється в темряві, а сірі мури, кована огорожа й підсвічений костел крізь ялинові гілля додають краєвиду казковості.

А ще завжди є якісь тимчасові вікна, які пам’ятаєш: чи то вікна, що виходять простісінько на прапор на верхівці Ратуші, чи вікна, в яких викочується тареля африканського сонця, чи віконця, з яких видніється бабусин сад.

Я люблю краєвиди усіх моїх вікон. І вікна мої люблю. Шкода, що є всілякі дні унітазів, а Дня вікон – нема. Хай цей весняний день буде Днем вікон. Моїх, ваших, всіх вікон, з яких можна підглянути життя й вихопити шматочок краси.