категорії: блоґ-запис

Ображені часом

теґи: віршик, небо

Читала книжку Бегбедера, і після абзацу про небо згадала свого давнього віршика. Він написаний три роки тому. В ньому є небо, якого я не проміняю ні на що.

Ображені часом, до біса зайняті люди,
Живуть на стрілках годинників.
Їм хочеться мріяти, любитися завжди і всюди,
Багатим заручникам мурів будинків.
Їм хочеться ласки й, заразом, горнятка кави,
Естетики в п’ятому розмірі секретарки.
Їм хочеться грітись в промінні дешевої слави,
Із німбом на носі минати вуличні сварки.
Їм конче парфумитись Кензо, вбиратися в Кляйна,
І штори на очі, як мінімум, Поларойди,
Літати щотижня в справах у Франкфурт-на-Майні,
В розмови про секс впихати теорії Фройда.
Їм інколи хочеться згадати забарвлення неба,
Та шкода – підняти очі немає хвилини...
Небо як небо – кому воно, в задниці, треба?!
Хіба, при нагоді, підніметься дах машини.